JUSTICE INFO : Ми пам’ятаємо Грузію, яка у 2008 році перед лицем російської агресії звернулась до Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини, і те, що з усіх лише останній висловився багато років потому. Чи дійсно є сенс виступати з такими ініціативами державі, яка знаходиться в ситуації, подібній до української?
ФРЕДЕРІК МЕГРЕ: Я думаю, що в цьому випадку існує історична необхідність відстоювати заборону на застосування сили. Крім того, є відмінності між Грузією та вторгненням до Криму [росією] у 2014 році. В Україні, здається, мова йде саме про потенційне вторгненням у державу в цілому. Ця нова обставина заставляє бути на рівні події і навчатись на помилках минулих правових стратегій.
Позов Грузії ґрунтувався на Конвенції про ліквідацію расової дискримінації, і Міжнародний суд ООН виплутався через процедурне ухилення. Україна ж ґрунтувала своє подання на окремій скарзі, а саме щодо порушення Конвенції про геноцид. Вона припускає, що у вторгненні росії можуть бути присутні елементи геноциду, хоча на цьому етапі це само по собі не має особливого сенсу. З іншого боку, цікавим є те, що Україна заявляє, що росія порушує Конвенцію про геноцид, посилаючись, без доказів слідства, на геноцид на Сході України. Завдяки чому Міжнародний суд міг би розглядати агресію як таку.
А чому б безпосередньо не подати скаргу проти агресії?
Це пов’язано з тим, що ні Україна, ні росія не визнають обов’язкову юрисдикцію Міжнародного суду ООН. Все зводиться до того, щоб шукати так звані «компромісні» положення в, якщо хочете, «безладі» міжнародного права. В ідеалі, звичайно, було б якби ми могли б посилатись на Статут Організації Об’єднаних Націй і судити про те, що, здається, є центральним питанням: вчинення злочину агресії. Але у нас не завжди є вибір інструментів. Добре, що Конвенції про геноцид ратифікована як Україною, так і росією. І це відкриває судовий шлях, якого в іншому випадку не було б.
Міжнародний суд ООН негайно заявив, що має відповідну юрисдикцію. На що може сподіватись Україна?
Спочатку Міжнародний суд може прийняти так звані заходи по забезпеченню права, наказавши сторонам припинити будь-які дії, які можуть перешкодити вирішенню спору (як у випадку з М'янмою в 2020 році). Але є необхідність розглядати поставлене фундаментальне питання. Український позов трохи схожий на позов про наклеп. У тому сенсі, що Україна судячись з росією, ставитиме собі за мету, частково, цим позовом захисти себе від звинувачень. Саме Україні доведеться доводити свою невинність.
Це підтвердило б, що немає жодного виправдання російській агресії. Зрештою, Міжнародний суд ООН міг би наголосити на забороні застосування сили в міжнародних відносинах. Скоріш за все, навіть у кращому випадку, далі б справа не пішла. І ніхто не має жодних ілюзій щодо того, що це могло б якимсь чином зупинити просування російських військ. Але Україна веде довгострокову гру, і мова йде про зміцнення в усіх напрямках її стратегії легітимності, а також про те, щоб бути на правильному боці права та історії.
На яких інших законних підставах може діяти Україна?
Агресія – це, перш за все, порушення прав людини. Звісно, був порушений суверенітет України, але й права усіх українців також.
Це дуже потужний аспект прав людини. Існує Європейська Конвенція з прав людини, отже можливість позиватись до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі. Наразі Україна ще не подавала такого позову, але немає підстав вважати, що вона не спробує цього зробити, тим більше, що вона є позивачем у Європейському суді з прав людини не менше ніж у чотирьох справах проти Росії.
Дуже тривожним залишається фундаментальне питання: у 2022 році, незважаючи на весь арсенал міжнародного права, чи існує якийсь вирок на випадок, якщо одна держава вторгнеться до іншої?
Насправді вирок існує. Це вирок десятка країн, які одностайно і недвозначно засудили дії росії і які виносять юридичне рішення. Вони є суб’єктами та акторам міжнародного права, вони ґрунтуються на міжнародному праві, вони говорять у реальному часі і засуджують росію. Це дуже важливо і дуже ефективно. Рішення колег є негайним і не підлягає оскарженню.
Ми можемо розглядати це як градацію. Ми починаємо з рішення колег, потім з’являється рішення інституцій і, зрештою, юридичне рішення в належній формі.
Проте вища інституція, Об’єднані нації здаються заблокованими
Рада безпеки, без сумніву. Росія може вкотре використати своє право вето, яким, я знову це нагадую, вона має завдячувати Радянського Союзу, що відіграв важливу роль у боротьбі з нацистським режимом. Він своє місце в Раді безпеки важко здобув. Але право вето має політичну ціну: воно показує, як ви використовуєте цей привілей.
Все це апелює до Генеральної Асамблеї ООН, яка має юрисдикцію в сфері миру та безпеки. Особливо коли Рада безпеки паралізована. Вона без перешкод може приймати резолюції, які засуджують росію, причому стратосферною більшістю. І це, незважаючи на все, показало б, що центральна, інституційна та урочиста відповідальність існує поза засудження будь-яких міністрів закордонних справ.
Чого можна чекати від Ради ООН з прав людини, яка збирається цього тижня в Женеві?
В міжнародній системі існує певне табу – це напад на іншу державу. Те, що ви робите в себе, навіть якщо це щось дуже серйозне, мало кого цікавить. Але нападати на іншу суверенну державу – це нападати на населення і,певною мірою, на щит [держави], який дозволяє захистити права людей на цій території. І тут немає впевненості, що країни, які зазвичай автоматично підтримували росію, дуже захочуть це зробити. Отже, можна собі уявити засудження з боку Ради з прав людини.
Якщо ми уважно прочитаємо рішення Нюрнберзького процесу [1945 року], ми усвідомимо, що союзники добре зрозуміли, що злочини проти миру були невід’ємною частиною злочинів проти людства и військових злочинів, вчинених німцями. Існував тісний зв'язок між проектом дискримінації Рейху та проектом зовнішньої агресії.
Насправді ж, хто сьогодні стоїть на боці логіки геноциду? По суті, це росія, яка заявляє, що її російськомовні меншини не можуть жити в мирі та безпеці поза межами російського суверенітету, і в той же час діє за логікою вигнання українців з Донбасу та вторгнення. Це стара логіка ХХ сторіччя, тісно пов’язана з прагненням створити етнічно однорідні держави.
Але, злочин агресії, це нововведення в Римському Статуті, не можуть бути застосовані до цієї ситуації, за словами Каріма Хана, прокурора Міжнародного кримінального суду…який, тим не менш, в понеділок 28 лютого, заявив про своє рішення відкрити впровадження щодо ситуації в Україні.
Так. Насправді нічого не поробиш. Треба, щоб обидві держави, і держава агресор, і держава, на яку напали, були учасницями Римського Статуту. Для інших злочинів міжнародного права достатньо, щоб злочини були скоєні на території держави-учасниці або держави, яка визнала юрисдикцію Суду. Це саме випадок України. Для злочинів агресії умови більш вузькі, ніж для інших злочинів.
Для інших злочинів міжнародного права достатньо, щоб злочини були скоєні на території держави-учасниці Римського Статуту або ж держави, яка час від часу визнавала юрисдикцію Суду. Україна відповідає другому сценарію, оскільки вона двічі, в 2014 році та у 2015 році, визнавала юрисдикцію Суду, причому другий раз відкрито. Це надає прокурору Міжнародного кримінального суду юрисдикцію для проведення розслідування та судового переслідування за військові злочини, злочини проти людства та, можливо, акти геноциду.
Тож який орган міг би бути найбільш ефективним у цьому випадку?
Кожен з них дозволяє по-різному подивитись на те, що відбувається. Міжнародний суд ООН є місцем для розгортання аргументу високої видимості, який ставить на карту відповідальність росії як такої за те, що вона зараз робить.
Проблема полягає в тому, і ми це бачимо, що Україні доводиться це робити манівцем. Міжнародний кримінальний суд – це місце, де виносять вироки за військові злочини та злочини проти людства, але не за агресію. Отже, існує ризик зосередитись на наслідках застосування сили, а не на самому застосуванні як такому. Європейський суд з прав людини – це регіональна юрисдикція. Ми потрапляємо в регіональну історію з усією гамою прав, які можуть бути порушені. Якщо б мені довелося обирати, я б пішов саме до нього.
© Лізан Лароз
ФРЕДЕРІК МЕГРЕ
Фредерік Мегре, професор і співдиректор Центру з прав людини та правового плюралізму, керівник кафедри Вільяма Доусона в Університеті Макгілла. Цікавиться міжнародним кримінальним правосуддям, міжнародним гуманітарним правом, міжнародними організаціями та перехідним правосуддям. Його праця носить критичний характер і прагне оновити те, що відкриває проект інтернаціоналізації та юридизації прав людини. Він намагається «переосмислити» право війни, щоб висвітлити деякі межі гуманітарної традиції.
