JUSTICE INFO: Україна розгорнула широкомасштабну правову стратегію з метою денонсування російської загарбницької війни. На Вашу думку, чи досягла вона в цьому успіху?
МИКОЛА ГНАТОВСЬКИЙ: Від самого початку Україна вирішила застосовувати всі можливі шляхи для винесення питань, пов’язаних з російською агресією, до міжнародних судів. Це була послідовна стратегія з 2014 року. Україна широко використовувала міждержавні позови до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ); у нас є спільна з Нідерландами справа проти російської федерації. Крім того, Україна, звісно ж, шукала шляхи активації Міжнародного суду ООН; звідси справа щодо Міжнародної Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та справа про фінансування тероризму.
В обох випадках, я вважаю, справи просувались досить непогано для України, але разом з тим дуже-дуже повільно, так би мовити, в найкращих традиціях міжнародного правосуддя – принаймні до 2022 року.
А як щодо міжнародної кримінальної відповідальності?
З точки зору міжнародної кримінальної відповідальності, коли розпочалась російська агресія – а це сталося, звичайно, у 2014 році – Україна опинилась в ситуації, коли вона хотіла передати справу до Міжнародного кримінального суду (МКС). Але вона не була державою-учасницею Римського Статуту, оскільки не подолала перешкоду, створену невдалим висновком Конституційного суду у 2001 році.
Чому Україна не «вирішила» цю проблему і не подала заявку на членство до МКС?
Бо ніхто не вважав це пріоритетним питанням. Ніхто, насправді, не думав, що це може бути настільки терміновим. Існував загальний консенсус, що це питання потрібно вирішити вчасно, але цього так і не сталося. Ось чому за Римським Статутом було прийнято дві декларації — 2015 року, які надали МКС повну можливість розслідувати, від початку міжнародного конфлікту між росією та Україною, злочини, які підпадають під його юрисдикцію. Ось де ми були на початку нової фази агресії, тотальної війни, яка почалася 24 лютого цього року.
І Ви знову звернулись до Міжнародного суду ООН?
Ми опинились в ситуації, коли вкрай потрібні були невідкладні дії. Цим пояснюється запит до Міжнародного суду ООН у справі про геноцид.
Як Ви ставитесь до рішення Міжнародного суду ООН вжити невідкладних тимчасових заходів?
Я вважаю, що можна з упевненістю сказати, що на цьому попередньому етапі, наш запит повністю досяг своїх цілей. До Європейського суду з прав людини ми подали інший запит щодо невідкладних тимчасових заходів. Наразі ЄСПЛ був найбільш реактивним і найшвидше погодив такі заходи. Міжнародний суд ООН наслідував його приклад.
При цьому всьому, навіщо ж тоді потрібен трибунал щодо злочину агресію?
Вся ця архітектура має очевидну прогалину – злочин агресії. Навіть якщо Україні вдасться зрештою ратифікувати Римський Статут – ми наразі створили всі конституційні передумови, тож, по суті, рішення за Парламентом – зрозуміло, що росія не має жодних намірів ратифікувати Римський Статут.
Але ж Ви можете проводити розслідування на національному рівні, чи не так?
Ми можемо розслідувати на національному рівні, звісно, але з обмеженнями, характерними для цього рівня, зокрема щодо питання імунітетів. В будь-якому разі це можливо, і я не кажу, що це не варіант. Фактично, питання імунітету за злочин агресії потенційно міг би розслідуватись навіть на національному рівні. Але це дещо складніше.
Саме тому, на Вашу думку, це повинен бути міжнародний суд, оскільки він має потенціал подолати імунітет голови держави?
Саме так. І ще одне, чи не найважливіше питання – легітимність.
Дехто припускає, що спеціальний міжнародний трибунал щодо агресії може виходити від однієї зі сторін конфлікту.
Розглянемо варіанти. Те, що робиться на національному рівні, суттєво обмежене в порівнянні з тим, що може бути зроблене і виходити від, принаймні, груп держав. Тому, на мою думку, пропозиція Філіпа Сендса у виданні Financial Times від 28 лютого має сенс, адже існує чіткий історичний прецедент: Нюрнберг вийшов з однієї із сторін конфлікту. І це найближча аналогія з точки зору багатонаціонального суду. Звичайно, формально МКС – це теж певні багатонаціональні зусилля, оскільки приблизно дві третини всіх існуючих держав є учасницями його Статуту. Але існує ще значна частина світу, яка не підпадає під юрисдикцію МКС. Не існує ідеального рішення, хіба що прибульці прилетять і зроблять це за нас. Це повинні робити ті, хто може і хто цього прагне. У міжнародних відносинах і міжнародному праві часто буває так, що по-справжньому діє той, хто на це спроможний та бажає цього.
Ви бачили також інші пропозиції щодо трибуналу за злочин агресії, про створення якого Україна могла б попросити Раду Європи – це регіональний варіант. Що Ви на це скажете?
Я, чесно кажучи, дуже-дуже-дуже позитивно здивований, що у Ради Європи виникла така ідея. Багато років я співпрацював з Радою Європи. Я провів 12 років у Європейському Комітеті із запобігання катувань, Президентом якого я був шість років. Мені ця ідея здається вельми цікавою, треба подивитись чи готова Рада Європи зробити це і яким саме буде правовий механізм. Але в будь-якому разі, можна говорити про Раду Європи або Європейського Союзу. В обох випадках, це дуже непогані варіанти, навіть якщо ми говоримо про регіональний підхід. Можна стверджувати, що загарбницька війна такого масштабу – це, безумовно, міжнародна справа. Вона носить світовий характер не тільки для Європи, але для Європи, звісно, в першу чергу.
Чи не боїтесь Ви, що розпорошуєте свої зусилля, маючи таку кількість різноманітних ініціатив, що запроваджуються?
Так, насправді, така критика існує. В першу чергу існує очевидна прогалина на рівні юрисдикції. Злочин агресії досить добре закріплений в міжнародному праві. Я розумію, що не всі держави мають в своєму Кримінальному Кодексі відповідні положення, але логіка, до якою вже звертався Нюрнберзький трибунал в своєму рішенні, - що цей злочин містить в собі всі можливі види зла – є слушною. Саме це ми сьогодні і бачимо в Україні. Ми бачимо ці численні звірства, які все важче і важче кваліфікувати «простими воєнними злочинами». Безумовно мова йде про злочини проти людства і, навіть про геноцид, хоча моє ставлення до цього поняття [геноцид] дуже стримане. Після факту широкомасштабного вторгнення до України, цю прогалину необхідно суттєво заповнити.
Ідея полягає в тому, щоб доповнити МКС, підкреслити її значимість, підтримувати її всіма можливими засобами, і разом з тим мати окремий шлях для злочину агресії. Тому що – і це доволі цікаво – це не дорого. Провести розслідування, щоб доказати цей злочин, скласти ґрунтовний звинувачувальний акт щодо злочину агресії – все це набагато простіше, ніж доказувати воєнні злочини і злочини проти людства. Вам набагато менше необхідно доводити. Немає технічних деталей, які необхідно скрупульозно вивчати. Немає фізичних жертв, яких необхідно опитувати, а також доказів, які необхідно збирати. Немає необхідності встановлювати всі ці каузальні зв’язки.
Але на лаву підсудних треба посадити керівників, чи не так?
Потрібно точно встановити роль кожної особи в ієрархії. Йдеться про злочин керівництва. Потрібно з’ясувати хто відіграє яку роль, хто може справді впливати на прийняття рішень в росії, хто насправді приймає рішення. Трибунал повинен встановити, наприклад, навіть для путіна, що саме він приймав те чи інше рішення, а не, скажімо, його на якийсь час взяв в заручники сергій шойгу [міністр безпеки росії]. Злочин агресії – це тривалий злочин. Тут не йдеться лише про рішення, прийняте 21 лютого або 20 лютого 2014 року. І разом з тим, Прокуратурі не потрібна велика команда. І не потрібно мати велику кількість суддів для розгляду цього питання. Отже, можливо використовувати механізми, які роблять процес менш ресурсномістким.
Я повністю визнаю занепокоєння Прокурора МКС, а саме, що йому потрібно більше ресурсів і що він не хоче, щоб інші структури фінансувалися за його рахунок. Але, я думаю, що це не зовсім порівнянні речі, і що все можна зробити досить швидко. До того ж, це може допомогти самому МКС, оскільки може створити контекст, на який Суд може покладатися. Попри всю нашу енергію та рішучість швидко вирішити ці питання, зрозуміло, що розслідування воєнних злочинів та злочинів проти людства триватимуть роки. Це не обов’язково стосується агресії.
Як швидко Ви б хотіли, щоб такий трибунал з’явився?
Я особисто вважаю, що динаміка присутня. Реакція світової спільноти повинна бути скоріш концентрованою, а не розтягнутою в часі. Мої погляди не репрезентують погляди міністерства закордонних справ України, але мені хотілося б, щоб політичні рішення приймались найближчими тижнями, і щоб звинувачувальний акт був винесений протягом кількох місяців.
Ви маєте на увазі, що Україна делегує свою юрисдикцію такому трибуналу?
Звісно, що в цій міжнародній структурі, яка має юрисдикцію щодо злочину агресії, делегація України повинна бути представлена хоча б частково. А може все буде ґрунтуватись на загальному міжнародному праві. Потім має бути ухвалено рішення про можливість заочного розгляду справи. Адвокати наведуть свої аргументи. Я мало чим відрізняюся від мейнстріму, якому не подобаються заочні судові процеси і не подобається досвід Спеціального трибуналу щодо Лівану [єдиний міжнародний трибунал, який зміг заочно судити осіб]. Але з іншого боку, я вважаю, що є вагомі аргументи для того, щоб залишити такому суду можливість організації заочних розглядів. В даному випадку це слід враховувати. Я б залишив таку можливість відкритою. Але загалом, я вважаю, що цього року справа має серйозно просунутися, це точно.
