Рівень напруги у кримінальній справі проти Генадія Германа був досить високим від самого початку. На початку судового процесу, який тривав від жовтня 2022 року, у соціальних мережах почала поширюватися фейкова історія про те, що суд у Миколаєві вже засудив Германа до довічного ув'язнення, але його адвокати домоглися перегляду вироку в Приморському суді Одеси. Така процедура неможлива з юридичної точки зору, але ця чутка задала тон і дала зрозуміти, наскільки чутливою є ця справа в Україні. Зрештою, 28 червня суд в Одесі таки засудив колишнього керівника Миколаївської районної прокуратури до довічного ув'язнення. Це перший випадок, коли чиновника такого рангу судили за державну зраду під час повномасштабної війни.
За версією обвинувачення, на початку березня минулого року Герман сам зв’язався із адміністратором проросійського Telegram-каналу і попросив його особисті контакти. Адміном виявився російський пропагандист з українським паспортом Юрій Подоляка. Вважається, що прокурор Герман не погоджувався з інформаційною політикою української влади, бажав окупації і розраховував на керівну посаду у разі захоплення Миколаєва російською армією, а тому запропонував свою допомогу «блогеру». У листуванні Герман начебто повідомляв про свій вплив на місцевих правоохоронців і що у випадку окупації переконає їх також зрадити присязі на вірність Україні.
Подоляка одразу доручив Герману передавати всю інформацію, що є в його розпорядженні як у керівника Миколаївської окружної прокуратури, щодо військової обстановки в Миколаєві та області. Отриману інформацію блогер пересилав підполковнику військової розвідки Росії Ігорю Бєзлєру.
Розголошена інформація
Інформація включала актуальні персональні дані російських військовослужбовців та учасників незаконних збройних формувань і диверсійно-розвідувальних груп, які потрапили в український полон, відомості про кількість загиблих військовослужбовців, поліцейських та цивільних осіб.
Наприкінці лютого 2022 р. управління Національної поліції в Миколаївській області зареєструвало кримінальне провадження за фактом загибелі українських військових та цивільних у перші дні після російського вторгнення. Щоб опізнати тіла і передати їх рідним для захоронення, складалися списки загиблих. Герман був процесуальним керівником у цій справі і, як згодом засвідчили працівники поліції і прокуратури, постійно отримував найсвіжіші дані. Він нібито передав цю інформацію своєму контакту в Telegram.
Також Герман надсилав особисті спостереження щодо роботи правоохоронних органів в регіоні, про оперативну обстановку в місті – стан мостів, завантаженість основних доріг, настрої діючих та колишніх співробітників правоохоронних органів, тощо. Також надав інформацію щодо особливостей процесуального оформлення військовополонених і дільниці для полонених в установах виконання покарань із зазначенням назви установи, адреси її розташування, наповненості, ПІБ керівників таких установ та їх номерів мобільного телефону.
30 березня Герман надіслав зображення оперативного зведення ВП № 1 Миколаївського РУП ГУ НП в Миколаївській області щодо наслідків ракетного обстрілу приміщення Миколаївської обласної військової адміністрації, з зазначенням дати та часу такого обстрілу, кількості загиблих та постраждалих осіб, в т.ч. з конкретизацією щодо приналежності загиблих до конкретного військового формування чи правоохоронного органу.
Також він повідомив Подоляці паролі для проходження блокпостів у Миколаєві та області та зміну таких паролів. 4 квітня прокурор надіслав відомості про результати роботи ДСНС в Миколаївській області з ліквідації наслідків збройної агресії РФ – дані щодо кількості випадків залучення ДСНС із конкретним районом і вулицею населеного пункту, кількості пошкоджених об’єктів, кількості постраждалих та загиблих осіб, з виокремленням серед них військовослужбовців, кількості знешкодження вибухонебезпечних пристроїв та відпрацьованих заяв громадян щодо таких випадків, кількості населених пунктів відключених від електро- та газопостачання.
Пастка, влаштована українськими розвідувальними службами
Цього ж дня Герман був затриманий. Як виявилося, прокурора документували – працівники Служби безпеки України зняли інформацію з месенджера Telegram і прочитали листування Германа. Кримінальне провадження зареєстрували ще 15 березня 2022-го. Щоб довести факт зливу інформації, слідчі організували для Германа фейкові документи – список чотирьох загиблих українських військових і відомості про роботу ДСНС у Миколаївській області. А також залучили до конфіденційного співробітництва одного з керівників поліції Миколаївської області і посадовця місцевої ДСНС, які передали підробну інформацію Герману.
Із 15 березня по 4 квітня 2022 року Герман надіслав Подоляці слідуючі файли: «Список полон», «Ситуація Миколаїв», «Дільниці_для_військовополонених», «Цивільні загиблі», «ОДА 03.04.22_15 30». Під час обрання запобіжного заходу Герман не заперечував факту передачі інформації Подоляці, але говорив, що надсилав інформацію блогеру, якого знайшов в інтернеті з метою об’єктивного висвітлення ситуації в Україні.
«Помста зрадникам»
Родичі українських військових, які загинули під час ракетного обстрілу казарми 79-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України в Миколаєві 18 березня 2022 року, де загинуло щонайменше 50 осіб, почали приходити на судові засідання, тримаючи в руках портрети загиблих. Вони звинуватили Германа у відповідальності за смерть своїх близьких. Однак в обвинувальному акті не згадується, що вибух казарми стався за наводкою Германа, а родичі загиблих солдатів не були визнані потерпілими у цій справі. Проте вони врешті-решт переконали суд зробити процес над Германом частково публічним.
В Оксани Руцької, керівниці ГО «Правозахисна група», під час атаки загинув 25-річний син Микола Новіков. Жінка об’єднала людей, які після обстрілу казарм у Миколаєві, як і її сім’я, шукали в соцмережах інформацію про зниклих. Вони створили Viber-групу «Помста зрадникам», що налічує більше 80 учасників, які вже похоронили загиблих і вимагають покарання винних. В іншій групі «Миколаївські казарми» гуртуються ті, хто ще надіється, що їхні рідні живі, але, можливо, у полоні.
Як розповідає жінка, син служив у президентському полку на строковій службі, спробував себе судновим кухарем. За пів року до повномасштабного нападу Новіков підписав контракт у морську піхоту і його відправили на навчання в Чаплинку Херсонської області. Там він і зустрів велику війну, коли вранці 24-го лютого росіяни почали обстрілювати військове містечко. Ворог просувався швидко і за пару днів Новікова та його побратимів перекинули на оборону Миколаєва.
Жах у казармах
«Ми свого сина чули останній раз 17-го [березня] об 11 чи 12 ночі. Він сказав: «Ми прийшли з завдання, ми поморені, лягаємо спати, а завтра вранці знову на завдання. Відбулися жорстокі бої під Вознесенськом, під Снігурівкою, і то все відбивали наші хлопці, Херсонський напрямок». Коли він перестав виходити на зв’язок 18-19-го, думали, що на завданні, відібрали телефони. Навіть уявити не могли, що така трагедія.
Потім з неофіційних джерел стало відомо про вибухи в казармах. Почали дзвонити у військову частину, у морг, в лікарні… Отримали відповідь, що морські піхотинці на завданні, що вони не можуть вийти на зв’язок. Я зв’язалася з начальником тероборони міста Миколаєва. Він мене запевнив, що 137 батальйону в казармах не було, що вони були на завданні. Ми заспокоїлись на декілька днів. А потім, коли на Фейсбуці я прочитала велику кількість повідомлень, що шукаємо-шукаємо, 17-го останній раз виходив на зв’язок, я сказала своїй сім’ї, що ми чекати далі не будем. 25-го ми поїхали в Миколаїв, який знаходився під жорсткими обстрілами. Ми їхали по лікарнях його шукати, не думали, що таке горе. Але проїжджали повз морг і я сказала, що давайте заїдемо впевнимося, що його там нема. Заїхали втрьох – я, чоловік, невістка», – розповіла Руцька.
«Там чотири ангари і хлопці лежали штабелями на долівці, – продовжує жінка. – Їх доводилось переступати, щоб всіх опізнати. Руки і ноги були в деяких окремо, кишки в мішках… Перше, що врізалося в пам’ять, – це мами, які сиділи над трупами своїх дітей і кричали. Це було страшне. У першому ангарі не знайшли, хоча деяких перевертали і дивились, бо деякі були обгорілі, деякі без голови, тобто шматками… Коли зайшли в другий ангар, він лежав без лиця, пакет був на голові. Ми пройшли мимо нього. А потім, коли верталися на вихід, то чоловік став як укопаний, як щось відчув. Там кусок бороди був… Я побачила перстень на руці. Невістка його відтерла хустинкою і почала кричать, бо вона його подарувала і знала, як виглядає той перстень. Так знайшли. Нам ніхто нічого не казав, ніхто не викликав. Якби самі не поїхали, то, мабуть, не знайшли б його досі. Деякі мами досі шукають і надіються, що діти в полоні. Вони здали ДНК, але не впізнають те, що їм показують. Досі деякі тіла тримаються у морзі в Миколаєві. Таких біля 20 сімей, які досі не поховали дітей, тому що вони думають, що то не їхні рідні.»
Хто винен?
Віталій Салук приходить на судові засідання із портретом свого 22-річного сина Андрія. Хлопець служив у Миколаєві за контрактом. 26 лютого контракт у нього скінчився, але почалося повномасштабне вторгнення РФ і всіх автоматично залишили. Після прильоту в казарму батько пів року шукав сина. Тричі ДНК здавав. Один раз експерти допустили недбалість, інший раз зразки ДНК не доїхали на аналіз. Тільки у вересні минулого року хлопця похоронили.
Ігор Гузенко – батько 19-річного бійця Владислава, який 27 лютого пішов добровольцем. 14 березня він виводив українських військових з оточення під Херсоном, а 18-го загинув. «Те, що розповідає влада, що перед тим, як відправити строковиків на передову, їх відправляють на навчання… Ніякого навчання, нічого. Він був кулеметником на «Козаку» [броньований автомобіль]. Ненавчена дитина 19 років на спецавтомобілі – це повний маразм», – каже Гузенко.
Наразі є три кримінальні справи за фактами обстрілу казарм у Миколаєві. СБУ шукає російських льотчиків, які випускали ракети, та їх командирів. Головне слідче управління Нацполіції Миколаївщини розслідує умисне вбивство і ДБР перевіряє можливі неправомірні дії посадовців української армії, які поклали солдатів спати в казармах, хоча знали, що прильоти по казармах вже були. Оксана Руцька, яка стежить за рухом слідства, каже, що свідків тих подій дуже мало. Військових, які залишилися живі після обстрілу казарм, відправили на нуль і викликати їх для дачі показань неможливо, а дехто і боїться щось розповідати, коли йдеться про їхніх безпосередніх керівників.
«До стіни – і все!»
Руцька розповідає, що Герман на батьків ніяк не реагує. «Опускає очі до долівки і все. Тому що батьки кричать і проклинають. А яка може бути реакція на людину, яка приклала руку до смерті близьких?! А так на питання суду він коротко відповідає», – описує жінка.
Одного разу люди близько години чекали під дверима залу судового засідання, чекаючи, поки Германа допитають. Давати пояснення у присутності публіки обвинувачений відмовився. Людей впустили на дебати.
«Я би не затягував. А викликав би купу репортерів, телебачення і віддав його [Германа] батькам, – каже Гузенко в коридорі суду, очікуючи вироку. – І наступний, хто би задумав зрадити Батьківщину чи зробити корегування, дуже добре би подумав. А так півтора року триває процес. Він сидить на казенних харчах. Його привозять, відвозять… Я не застав сталінські часи, але знаю, що це. До стіни – і все!»
Герман міняє свою позицію
Матеріали негласних слідчих-розшукових дій, які мали би пролити світло на спілкування Германа із Подолякою, за наполяганням учасників процесу досліджували в закритому засіданні. Прокурор пояснював це тим, що відомості про методи діяльності правоохоронних органів і негласного збору інформації не повинні бути загально відомими. За зачиненими дверима досліджували відомості про особисте життя і допитували Германа.
Під час відкритого засідання, прокурор Олександр Чокля сказав, що Герман неодноразово змінював показання, намагаючись ввести в оману суд. У підготовчому засіданні, а також при обранні і продовженні запобіжного заходу він не заперечував передачу інформації Подоляці. Проте обвинувачений повідомив, що сприймав його виключно як блогера, журналіста. Як розповів прокурор, на допиті у суді Герман висловив припущення, що інформацію могли передавати інші особи, які мали доступ до його мобільного телефону. Натомість під час допиту, а також у судових дебатах, Герман заявив, що Подоляка йому взагалі не відомий і він міг лише декілька разів переглядати його відеоролики на Youtube. «Я не вчиняв державної зради. Ігоря Бєзлєра та Юрія Подоляки я не знаю, жодного разу не зустрічався, не спілкувався. Жодних документів я їм не передавав. Винним себе не вважаю. Прошу прийняти законне та справедливе рішення», – сказав обвинувачений.
Чи кваліфікується інформація як «таємна»?
Адвокат Станіслав Клименко у дебатах говорив, що вина Германа не тільки не доведена, а й спростовується матеріалами справи. Захист вважає, що передача інформації може бути державною зрадою тільки тоді, коли така інформація становить державну таємницю. Якщо ж інформація належить до категорії службової, то правопорушення має кваліфікуватися за статтею 330 Кримінального кодексу (передача або збирання відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану у процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни). Цей злочин карається максимальним ув’язненням до 8 років.
«Жодних посилань на законодавче визначення статусу інформації, яку нібито передавав Герман, як державна таємниця або службова, обвинувальний акт не містить. Відсутні критерії, яка саме інформація допомагає іноземній державі в проведенні підривної діяльності проти України. І, на жаль, вирішують це питання працівники органу досудового розслідування і прокуратури на власний розсуд, а не закон. Такий підхід є свавільним. Порушено сталу практику Європейського суду з прав людини щодо чіткості, ясності та передбачуваності закону… Прокурор кваліфікує державну зраду як передачу інформації, яка, на думку слідства, шкодить обороноздатності, але у той же час не становить ні державної таємниці, ні службової інформації», – сказав адвокат.
Прокурор Андрій Мілевський пояснив, що Герману не інкримінують держзраду в формі шпигунства, для якої і необхідно, щоб передана інформація була таємною. А йдеться про допомогу іноземній державі в підривній діяльності проти України, яка може мати різні прояви. У Кримінальному кодексі немає визначення поняття підривна діяльність, що відкриває простір для суб’єктивних трактувань. Прокурор і сам у дебатах визнав, що підривна діяльність є оціночним поняттям, але наполягає, що вина у держзраді доведена.
Роль Подоляки
Блогер Подоляка є громадянином України. За словами адвоката, прокурор не надав доказів того, що Подоляка представляє Російську Федерацію. Насправді, доказом такого представництва має бути договір або акт юридичної особи. Подоляку заочно судять у Вінниці, на західній Україні, за виправдання збройної агресії, але вироку ще немає. На думку захисту, немає жодних доказів того, що Подоляка співпрацював з Російською Федерацією або надавав інформацію Російській Федерації.
Захист спростовує і надсилання інформації. Оглядом мобільного телефону, висновком комп’ютерно-технічної експертизи спілкування Германа і Подоляки у форматі питання-відповідь начебто не встановлено. «Сам факт наявності у Германа файлів, які в подальшому, за версією обвинувачення, передавалися Подолякою [російському підполковнику] Бєзлєру, не може свідчити про передачу таких файлів Подоляці», – говорив Клименко.
Під час досудового слідства було встановлено ще 23 особи, які мали доступ до такої інформації. Але прокурор не захотів допитувати їх усіх у судовому засіданні.
Захист просить про виправдувальний вирок
Адвокат Владислав Каланжов просив суд подумати про перекваліфікацію дій Германа та обрати йому менш суворе покарання, ніж передбачено законом. А в разі визнання винним у державній зраді в умовах війни призначити мінімально можливі 15 років ув’язнення, але водночас, оскільки вину Герман не визнає, то і виправдати зовсім. Прокурор доводи захисту заперечував, кажучи, що факт безпосередньої передачі інформації Германом Подоляці є доведеним. Між ними неодноразово відбувалося спілкування у месенджері Telegram, в якому ініціатором виступав саме Герман. Передана інформація, за словами прокурора, містить не загальнодоступні відомості, а такі, що отримувались Германом на керівній посаді у прокуратурі. Саме для підтвердження передачі такої інформації виготовили підробні документи, причому довідки, що стосувалися роботи ДСНС, як говорив у суді свідок, залучений до конфіденційного співробітництва, нікому, крім Германа, не передавалися.
Кидання яєць в обвинуваченого
Після виступів у дебатах люди не стримували емоцій. «Згадай, що ти говорив, коли тебе затримували? Сволота! Що ти хотів працювати прокурором головним у рашистів [російські фашисти]. У тебе одна ціль, один мотив. От чого він здав наші позиції, здав наших хлопців. Він не винен! Права людини! А де наші права – права батьків? Права наших дітей на життя?» – вигукували батьки загиблих бійців у залі.
Присутні не розуміють, як хтось наважився бути адвокатом Германа. «У мого сина була трьохнедільна дитина. А ви захищаєте покидька такого», – кричить заплакана жінка до адвоката Клименка, який в цей час стоїть поодаль і, ніби не звертаючи увагу, розмовляє по телефону.
Приблизно через півтори години всі повертаються у зал. Оголошується резолютивна частина рішення. Германа засуджують до довічного ув’язнення з конфіскацією майна. Він, як завжди, незворушно слухає, не показуючи ніяких емоцій. Родичі загиблих витирають сльози. Герману роз’яснюють, що він може подавати апеляцію і знайомитися з матеріалами справи. «Крім того, для процедури, ви маєте право на помилування», – говорить обвинуваченому суддя Осіік. Ця репліка викликає невдоволені коментарі в залі: «Як це помилування?» – каже родич жертви. Судове засідання оголошується завершеним.
«Слава Україні! Смерть ворогам!» Із такими словами жінки кидають у Германа яйцями. Жовток розтікається по скляній кабіні. «Дуже дякуємо, пане суддя! Щоб ти, сука, здох! Героям Слава! А ворогам України – смерть!» Хтось вмикає на телефоні гімн України. «Стратити в тюрмі! Державу, сука, здав».
Яєчну шкарлупу змітають на совок. Ті ж жінки, що кидали яйця, самі витирають серветками заляпану кабіну. «Нам втрачати немає чого, ми втратили саме основне», – кажуть вони, плачучи.
Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайті новин «Судовий репортер».
