zlochyn.dp: Що, на Вашу думку, ускладнює розслідування воєнних
злочинів Донеччини та Луганщини?
Клаус Хоффманн: На жаль, значна площа територій цих регіонів лишається окупованою. Це створює суттєві складнощі для розслідувань, адже через відсутність доступу наші українські колеги часто позбавлені можливості оглянути місце скоєння злочину, провести документування доказів. Все, що залишається – робота з тими свідками та жертвами злочинів, яким вдалося виїхати з окупації. Також зазначу, що наші українські колеги у поточній ситуації змушені працювати у безпосередній близькості до зони бойових дій, під час щоденних сирен та постійних атак. Це саме по собі значно ускладнює роботу. Наступний виклик – величезна кількість справ. Наразі потрібно знайти критерії, за якими буде визначатися пріоритетність справ. Це, звісно, не означає, що розслідування інших справ слід залишити.
Яку роль в українському судочинстві на сьогодні відіграють судові процеси, які відбуваються in absentia?
Ми розповідаємо нашим українським колегам та друзям, що міжнародне судочинство дозволяє процеси in absentia [за відсутності обвинуваченого]. Звісно, ми розуміємо, що суспільство та, в першу чергу, жертви воєнних злочинів, жадають, щоб справедливість настала якомога швидше. Дійсно, якщо докази зібрано, судовий розгляд може відбуватися навіть за відсутності обвинуваченого. Але слід розуміти, що міжнародні стандарти передбачають посилений захист прав обвинуваченого. Тут ми також бачимо певні складнощі. Зокрема, належне повідомлення обвинуваченого, умовно, російського солдата, судом на практиці нерідко затягується. Зрозуміло, сервіс посольств між воюючими країнами не працює. Ще одна проблема – забезпечення права на захист. Навіть за наявності адвоката обвинувачений не має контакту з ним, тож для захисника дуже важко брати участь в таких процесах. З огляду на це ми говоримо своїм колегам, що інші країни, зокрема Хорватія, проводили in absentia значну кількість судових процесів. Та певна кількість справ переглядалася Європейським Судом з прав людини. Треба розуміти заздалегідь, що деякі рішення суду в майбутньому будуть оскаржуватися в Страсбурзі.
Не могли б ви поділитися своїми спостереженнями щодо того, як в Україні судять колаборантів та державних зрадників?
Це дуже складне питання. Значна частина таких кримінальних проваджень, звісно, має бути розслідувана і, отже, буде розслідувана прокуратурами. Наприклад, справа голови СБУ Харкова та справи інших осіб, які сприяли російському вторгненню, зробили його можливим взагалі, а також допомагали встановлювати окупаційну владу або реально взаємодіяли з РФ. Але мої рекомендації колегам – згідно відповідних інструкцій, розбиратися, чи був у тому чи іншому випадку факт колабораціонізму, чи ні.
Не є таємницею, що більшість «вагомих» колаборантів залишила деокуповані території.
Так, дійсно. Коли окуповані території звільнялися, «головні» колаборанти втекли в Росію. А от щодо людей, які зараз потрапили під слідство та суд як підозрювані чи вже обвинувачені у колабораційній діяльності – в першу чергу потрібно з'ясовувати, чому вони залишалися під окупацією. Щоб вижити, через свої родини чи ще чомусь? Треба бути дуже обережними з такими справами. Якось один прокурор на Київщині в дискусії сказав, що має бути загальна презумпція для людей, які залишилися після звільнення тимчасово окупованих територій, адже ми не можемо навіть уявити, що всі ці люди добровільно займалися колабораційною діяльністю. Провести вододіл між тими, хто намагався заробити трохи грошей та прогодувати свої родини і реальними колаборантами – дуже складне завдання. І наостанок хочу зазначити, що те, як саме поведеться українське правосуддя з колаборантами – не лише юридична, а й політична проблема. У зв'язку з цим варто звернутися до досвіду перехідного правосуддя у країнах Європи, зокрема, у післявоєнній Німеччині.
Яка основна різниця між воєнними злочинами колишньої Югославії, з якими Ви працювали як прокурор, та злочинами поточної війни?
Почну з великої кількості спільних рис. Особисто я працював зі справою проти сербських фігурантів воєнних злочинів і бачив багато спільного в діях російської та сербської армій. Це систематичні тероризування цивільного населення, ув'язнення цивільних та розстріли. Це також численні сексуальні злочини. Ще одна спільна риса – залучення в'язнів до воєнних дій. Те, що було на Балканах, тепер знову відбувається. Цього разу – в Росії. Найбільша ж відмінність полягає у масштабах війни та абсолютно різній кількості воєнних злочинів та їхніх жертв. Відмінності є і в політичному аспекті. Зокрема, слід пам'ятати, що цю війну почала та веде Росія, яка є одним із п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Тобто, однією з країн, які реально мають захищати мир у світі.
На вашу думку, чи будуть рано чи пізно покарані винні у воєнних злочинах, скоєних в Україні? І що для цього треба?
Це дуже важливе питання як для жертв воєнних злочинів, так і для всього суспільства. Ми, на жаль, поки-що лише чекаємо на офіційну інформацію про затримання воєнних злочинців. Однак я вважаю, що виданий Міжнародним кримінальним судом у Гаазі ордер на арешт Путіна – дуже важливий крок в цьому напрямку. Скажу від себе, в контексті трибуналу для Югославії: насправді ніхто не очікував, що тамтешніх високопосадовців судитимуть: Мілошевича, Младича, Караджича. Звісно, політична ситуація в Сербії та Росії різна. Але треба чекати. З часом буде більше проваджень, більше заарештованих. Воєнних злочинців повернуть з Росії або заарештують під час перебування в інших країнах. Щодо таких політичних лідерів як Путін, Шойгу [Міністр оборони Росії] – подивимось. Це може зайняти кілька років, але я впевнений, що одного дня ці люди будуть затримані.
Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайті новин "Zlochyn.dp.ua".
