Наталія Шаповал пережила пів року російської окупації Балаклії. Після захоплення міста навесні 2022 року росіяни встановлювали блокпости та впроваджували свої порядки. Попри небезпеку родина вирішила залишитися у місті. Так вчинив і 28-річний син Наталії Андрій, який напередодні повномасштабного вторгнення захворів і працював з дому дистанційно.
Андрій закінчив Харківський автомобільно-дорожний університет, займався продажем шин у Харкові, жив у Харкові та Балаклії, східна Україна. На прохання подруги, яка мешкає за кордоном, в окупації допомагав її бабусі.
«12 квітня він пішов до бабусі допомогти. А потім Андрій не прийшов. Ми подумали, що він у неї залишився ночувати. Ми спитали в неї, а вона каже – ні, він о 12:30 пішов додому, сказав: «У мене сьогодні день народження, посиджу з батьками». І не повернувся», – розповідає Наталія.
Батьки пішли до райвідділку поліції, де розміщувалися окупанти. «Ми два дні ходили туди. Нам сказали, що його там немає. А потім [поліцейські додому] приїхали, схоже, як ФСБ, екіпіровані люди, зі снайперами, з усім. І робили обшук», – говорить Наталія. За її словами, росіяни вдавали, що не знають, де Андрій. «Питали постійно, де перебуває ваш син. А звідки ми знаємо? Забрали його ноутбук, мій телефон забрали. І сказали, що якщо вони нічого компрометуючого не знайдуть, то повернуть назад. Ми їм так «повірили», звісно», – продовжує Наталія.
«Та бабуся ходила ще й до коменданта. Комендант вийшов і сказав: «якщо я ще раз вас тут побачу, будете там, де він». І все. Я не знаю, чи вони виловлювали [чоловіків], яким чином і чому саме мого сина забрали. Він якщо виходив, то із собакою навколо будинку гуляв і повертався додому. А так – до бабусі, туди і назад. Це пряма дорога, 10 хвилин пішки», – говорить Наталія.
Визнання «вини» в Instagram
Зазвичай Андрій виходив о 10:00. У день зникнення вийшов із запізненням на годину.
«О 13:30, до комендантської години, яка була о 14:00, він завжди був вдома. А тоді вранці на годину запізнився. І все – більше не повернувся», – продовжує Наталія.
15 квітня, за три дні після зникнення Шаповала, на його особистій сторінці в Instagram з’явилося відеозвернення Андрія із нібито визнанням провини у сприянні ЗСУ. Родина Андрія не вірить, що це відео записане добровільно.
На питання про погляди сина Наталія Шаповал відповідає: українець, відкритий та щирий до людей. «Те, що думав, те і говорив. Не думав про те, що різні люди бувають, які можуть говорити одне, а за спиною планувати лихе», – каже вона.
Після деокупації Балаклії родина повідомила про викрадення сина до поліції, зверталася до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, але жодних даних про його місцеперебування та стан здоров’я за цей час не отримала.
Вона каже, що не виходила на інших балаклійців, які так само шукають безвісти зниклих близьких. «Кожен сам по собі… Мені простіше самій, з чоловіком. Щоразу про це говорити дуже важко. Ми знаємо, що йдуть обміни військових. А чому ніхто про цивільних не думає? Це теж люди», – каже Наталія і витирає сльози.
«Нам вдалося обміняти 200 цивільних осіб»
Більшість звільнених під час обмінів полоненими – військовослужбовці.
«Механізмів обмінів цивільних не існує – їх і не повинно бути у цивілізованому світі», – каже керівник Східного регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Сергій Чебишев.
Водночас за час повномасштабної війни Україні вдалося повернути і цивільних. «На сьогоднішній день обміняно 3 210 [українців], з яких цивільних близько 200. Згідно з Женевськими конвенціями під час війни, військових дій, ми можемо говорити про військовополонених людей. Російські окупанти просто забирають цивільних людей, ми їх вважаємо цивільними заручниками. Згідно з Женевськими конвенціями, вони не можуть обмінюватися – така процедура просто не передбачена. Але нам все-таки вдалося це зробити», – говорить Чебишев.
Як відбуваються перемовини між Україною та агресором, у Коордштабі не розголошують. Відомо, що за цивільних заручників Україна вимушена віддавати російських військових, і, як говорить керівник Східного регіонального центру, агресор цим користується.
«Є сенс писати самому чорту»
Харківська правозахисна група (ХПГ) надає безкоштовну правову та психологічну допомогу родичам безвісти зниклих цивільних. Її представники їздять у громади з моніторинговими візитами, де спілкуються з людьми, які пережили окупацію, отримують інформацію телефоном та онлайн, а також приймають клієнтів в офісі у Харкові.
«Ми не можемо давати гарантії, що ми зможемо встановити місцеперебування вашої близької людини. Однак за роки війни фахівцям ХПГ вдалося знайти понад 30% людей, про яких нам повідомили», – зазначають в організації.
У роботі адвокатів Харківської правозахисної групи – 1 166 справ, з яких 978 стосуються військовополонених та 188 цивільних заручників, навела «МедіаПорту» статистику адвокатка ХПГ Таміла Беспала.
«Підхід до пошуку цивільних полонених у нас комплексний. У цьому навіть свого роду унікальність нашої роботи, тому що у нас декілька боків. Передусім – правовий, який включає роботу на національному рівні, а також на міжнародному. Ми готуємо звернення не лише по Україні, а й до максимальної кількості органів на тимчасово окупованій території і також обов'язково до російських органів. В середньому це десь 30 звернень, заяв, направлених на пошук. Ми маємо вичерпати всі можливі і неможливі засоби», – коментує Беспала.
«Державні органи з Росією чи окупованими територіями взагалі не можуть листуватися. А у нас для цього перепон немає. Досить спірне питання в цьому листуванні, враховуючи, що вони відповідають не завжди чесно. Іноді приходить пакет відповідей – наприклад: «У нас особи немає». А потім цю особу міняють. Були випадки, коли родичі умовно «юридично поховали» людину, а нам приходить відповідь: «Він у нас». Я і всі наші юристи завжди кажуть родичам: поки немає свідоцтва про смерть, тіла, останків, потрібно шукати», – продовжує адвокатка.
«Коли ти шукаєш і дійсно хочеш знайти, є сенс писати самому чорту», – додає адвокатка.
Запити до органів ООН
Крім запитів національного рівня, ХПГ пише до міжнародних інстанцій, а саме органів ООН. «Передусім це Робоча група з насильницьких або недобровільних зникнень. У зверненні до цієї групи зазвичай три питання: де саме особа, стан її здоров'я і третє – статус [за яким фактом затриманий]», – пояснює Таміла Беспала. Потім починається комунікація: «Тобто в ООН розглянули нашу заяву, якщо вона відповідає всім стандартам, направляють лист до відповідного органу, який представляє Росію».
«Коли до нас надходить звернення родичів, для нас це пріоритет. Але я хочу сказати, що зараз апарат Робочої групи настільки перевантажений, вони не встигають, тому що кількість [звернень] страшенна. Тільки у нас це перевалило за тисячу, уявіть! Це дуже бюрократична система», – пояснює адвокатка.
Юристи ХПГ також звертаються до Комітету ООН з прав людини. Особливо у випадках із катуваннями: «Це не лише звернення і листування, якийсь вплив на органи Росії, у такому зверненні ми ще вимагаємо грошову компенсацію». У практиці ХПГ, за словами Беспалої, є випадки, коли полонених, щодо яких правозахисники вели активну комунікацію, обміняли.
«Також були випадки, коли приходить відповідь з РФ, що особа у них. Ми передаємо офіційним органам України: «У нас є така відповідь». Вони потім вже своїми способами підтверджують», – говорить адвокатка. «Часто люди кажуть: «Я дзвонив у Червоний Хрест». Класно, але це ж не підкладеш нікуди, розумієте? Тому ми готуємо все», – додає вона.
«У нас його немає» / «Він у нас»
Вона вказує на різнобічність контактів з підконтрольними Росії структурами. «Були випадки, коли негайно реагували, наприклад, ми знали, що особу поранили в районі «ЛНР». Звертаємося одразу туди, до госпіталів, їхніх органів. Були випадки, що цю людину повертали на нашу територію. Була така тенденція якийсь час, потім це змінилося. Є ситуації, коли пишеш запит, тобі відповідають: «У нас його немає». Пишеш новий запит за три місяці: «Він у нас». Тенденції змінюються. В якісь органи вже писати не треба, з'явилися нові», – пояснює адвокатка.
Змінився і підхід з боку міжнародних інстанцій. Якщо раніше правозахисники могли отримати у відповідь «кілька нещасних речень», зараз «йдеться про юридичне листування» з установами ООН, каже адвокатка.
38 000 зниклих безвісти українців, військових і цивільних
Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, містить інформацію про близько 38 тисяч українців — військових та цивільних.
За словами координаторки груп родин полонених і зниклих безвісти Медійної ініціативи за права людини Олени Бєлячкової, російський агресор здебільшого не підтверджує утримання у полоні, постійно переміщує людей, що ускладнює пошуки, і не допускає до них представників МКЧХ. Відомо про понад 100 місць, де російська влада утримує українців і вказаних на онлайн-мапі.
Бодай якоїсь звістки від сина два роки чекає жителька Балаклії Наталія Шаповал. Вона сподівається, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста посилить роботу і Андрія знайдуть. «Я чула, що знаходять і приїжджають подивитися умови утримання. Казали навіть, що можуть передати і солодощі, яблука, записки від родичів, від них записки. А від нашого сина – нічого. Я вірю, що він живий. Я думаю, що він сильний і дочекається, що його звільнять», – говорить Наталія.
Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайті новин "Sudovyi Reporter".
