На заході Росії Північний окружний військовий суд Ростова-на-Дону завершує судовий процес над 22 українськими військовополоненими, підозрюваними членами полку «Азов», частина з яких була обміняна, очевидно, без відома суду. Їх звинувачують у членстві в терористичній організації та «насильницькому захопленні влади». «Азов» з листопада 2014 року є офіційним військовим формуванням Національної гвардії України. Однак у серпні 2022 року Верховний суд Росії визнав «Азов» терористичною організацією.
Серед підсудних двоє уродженців Чернігівщини: 45-річний Олександр Ірха з Новгорода-Сіверського та 44-річний Олег Мижгородський з Городні. Прокурор попросив 21 рік тюрми для Ірхи та 22 роки ув’язнення для Мижгородського. Ірха з 2015 по 2020 служив в «Азові» механіком-водієм. Потім працював на металобазі. Жив у Маріуполі. У квітні 2022 року місто окупували. Олександра забрали на фільтрацію [росіяни створили «фільтраційні табори», де захоплені українці, військові та цивільні, проходять процес «перевірки» – татуювання, телефони, документи і т.д.]. Потім його ув’язнили.
«Ми в пеклі, доїдаємо моркву і буряки»
Мижгородський на час захоплення в полон теж був цивільним. «Раніше Олежик жив у Чернігові. Працював, розвозив різні товари, – розповідає «Віснику Ч» 36-річна Ірина Киричанська, сестра. – У 2015 році пройшов АТО [Антитерористична операція, спрямована на повернення окупованих українських територій Донецької та Луганської областей]. У 2016-му уклав контракт і служив водієм у полку «Азов». Згодом відповідав за матеріальне забезпечення. На Донеччині познайомився з другою дружиною. У неї двоє синів. Захотіли дівчинку. Надумали вдочерити. Коли знайшли 12-річну Наталочку, з’ясувалося, що в неї є ще п’ятирічний братик Славко. Він з інвалідністю, проблеми з нирками. Вирішили не розлучати дітей і взяли обох. А згодом народився Сашко, йому зараз чотири роки. 30 серпня 2021 року в брата закінчився контракт», – згадує вона.
«Жила їхня сім’я добре, у приватному будинку в Маріуполі. 24 лютого 2022 року [коли почалося російське повномасштабне вторгнення] говорила з братом. Він сказав: “Розмовляв зі знайомими військовими, запевнили: через десять днів усе закінчиться. І все має бути добре”. Ще раз говорила з Олегом 14 березня. “Іро, ми в пеклі. Немає їжі, води, світла, – сказав він. – Нас бомблять з усіх боків. У будинок пряме влучання. Сидимо в погребі, доїдаємо моркву і буряки”». Вона повідомила йому, що у нього народилася племінниця. «Плакав від радості», – пригадує Ірина.
«Доброго дня, вашого брата затримано»
«10 квітня мені на телефон надійшло повідомлення: “Доброго дня, ваш брат Мижгородский Олег Дмитрович затриманий […], він в Донецьку. Слідчий”. Номер телефону російський. Скільки не набирала, ніхто не відповідав, – продовжує сестра. – Уже згодом від дружини брата дізналася, що з погреба вони з дітьми перейшли жити до знайомих. 31 березня на тій вулиці була зачистка. Днрівці [з Донецька] зайшли у двір. При дітях надягли Олегу мішок на голову і повели. Його хтось здав. Місцеві ж раніше бачили Олега у військовій формі. А те, що вже сім місяців як звільнився з війська, нікого не цікавило».
«Через деякий час повідомили, що його нібито розстріляли. Дружина не знала, що робити. Батьки і я були в розпачі, пішли до поліції. Мати дзвонила на гарячу лінію Національного інформаційного бюро з питань військовополонених, зниклих безвісти. Зверталися в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, «Червоний Хрест», усі організації, які тільки могли нам хоч якось допомогти. Але отримували одну й ту саму відповідь: “Немає доказів. Де відео, де фото?”.
Ми розшукували Олега серед живих і серед загиблих. За цей час мати-пенсіонерка навчилася користуватися інтернетом, шукати інформацію в соціальних мережах. До пошуків долучилася і донька Олега від першого шлюбу. Навіть до ясновидців зверталися. Вони сходилися на тому, що живий, але йому дуже важко, тяжкохворий».
Гангрена, зламані ребра та вивихнута рука
«Раптом у серпні [2022] Олег подзвонив дружині. Вона спочатку не впізнала його голос. Повідомив, що в донецькому СІЗО. Щоденні допити з тортурами – то страшне. Увесь синьо-жовтий від синців. Почувається погано», – продовжує Ірина Киричанська.
«Минулого року, 14 червня так званий суд над «азовцями» розпочався. 28 червня в інтернеті я натрапила на відео із зали того суду. Бранці за гратами виглядали виснаженими, наче їх привезли з концтабору. Не впізнала брата. Зрозуміла, що це він, коли себе назвав. До війни Олег важив 115 кілограмів, тепер лишилося десь 50. Нога забинтована, змарнілий.
Вдалося зв’язатися з російським адвокатом Олега. Той розповів, що в брата почалася гангрена, зламані ребра, вивихнута рука. Ходить на милицях, бо нога в дуже поганому стані. Із судової зали його забрали з високою температурою. Я зробила фото з того відео».
Червоний Хрест: «Ми не маємо впливу на обміни»
«Ми по-новому почали звертатися в усі інстанції. У Координаційному штабі сказали: “Сторона агресор не надає підтвердження”. Доки не буде списку з того боку з печаткою, доти йому не нададуть статус військовополоненого. У «Червоному Хресті» відповіли: “Ми не впливаємо на обміни. Нічим не можемо допомогти”», – додає Киричанська.
Через адвоката Олег передав малюсінький клаптик паперу, де написав, що тримається заради дітей, заради них вижив. І попросив кишенькову Біблію. Адвокат сфотографував ту записку і переслав його дружині. «Брат згадав усі молитви, яких навчила його мати. Він же маленьким, бувало, ходив з нею до церкви. Уявляєте, наскільки йому там тяжко. І матері нелегко – вона на відстані відчуває його страждання. Буває, прокинеться серед ночі від того, що і душа, і тіло болять».
«Тільки в березні нинішнього року Олегу поміняли статус з “безвісти зниклий” на “полон”. Написали: “цивільний”, з приміткою “колишній військовий”. У Координаційному штабі повідомили, що брат вже є в списках на обмін».
«Дружина з дітьми нині в Маріуполі. Працює на двох роботах прибиральницею. Посилки йому передає. Стан Олега в порівнянні з тим, що був рік тому, трішки поліпшився. Уже не така жахлива обстановка, як у донецькому СІЗО, де були нелюдські умови і били. Брата перевезли до Ростова-на-Дону. Спочатку в перший слідчий ізолятор, потім у п’ятий. Нині лише конвоїри можуть вдарити, якщо відстаєш. А йому ж важко ходити», – зітхає сестра.
«Олега суд не чує. Можливо, щось зміниться під час дебатів. 13 вересня під час чергового обміну в Україну повернули дев’ятьох жінок, котрих судили по одній справі з Олегом. Майже два роки тому – двох чоловіків. Отож надія є. Живемо цією надією і молимося за порятунок Олега», – каже вона.
Як їх можна повернути?
«У тих умовах, що вони перебувають, після катувань люди зізнаються навіть у тому, чого не робили, – каже Олена Белячкова, координаторка груп родин військовополонених та зниклих безвісти «Медійна ініціатива за права людини». – Таким чином росіяни фабрикують справи та проводять показові судилища. Змушують давати неправдиві свідчення. Росії потрібно на когось покласти відповідальність за свої злочини та вбивства мирного населення в Маріуполі. Тому повернення таких полонених – процес найскладніший».
«У 2014 році на початку антитерористичної операції були здебільшого польові обміни, коли командири домовлялися. Проте з часом усе перейшло на державний рівень. Підрозділ «Азов» Росія визнала терористичною організацією. Тому обмін азовців найважчий. Судові процеси тривають довго і зрозуміло, що навряд чи вироки будуть виправдальними. Полоненим кажуть: “Визнайте вину, вас швидше засудять, а потім обміняють”. Насправді ж до 13 вересня нинішнього року обміняли лише двох, котрим було винесено вироки. Інших етапують у колонії для відбуття покарання» – додає вона.
«Під час обміну 13 вересня вдалося звільнити 13 жінок і 5 чоловіків, які знаходилися під слідством або судом, чи отримали вироки у сфабрикованих стосовно них фейкових справах, – зазначили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. – Процеси обміну складні. Зокрема, захисників Маріуполя та «Азовсталі». Ми робимо все можливе, щоб кожен і кожна повернулися додому».
Координаційний штаб повідомляє, обміни відбуваються за сприяння третіх країн – Об’єднаних Арабських Еміратів або Туреччини, відносно дітей – Катару. «Наразі, на мою думку, саме залучення третіх країн і міжнародних партнерів дає можливість проводити обміни», – говорить Белячкова.
Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайті новин "Visnyk Ch".
