Олена Я., мешканка міста Кам'янка-Дніпровська Запорізької області, що на південному сході України, півроку перебувала у полоні в російських військових. В жовтні 2022 року в окупованому місті на неї донесли сусіди з приводу того, що чоловік Олени служить в ЗСУ. Жінка розповіла виданню Zlochyn, що в полоні потерпала від тортур: Олену били по голові скляною пляшкою, душили дротом від електрочайника та піддавали сексуальному насиллю.
«В СІЗО СНПК починається з порогу, коли людей роздягають, перевіряють татуювання на тілі, а в камерах просто ґвалтують. Нас змушували годинами читати гімн РФ. Били палицями прямо в камерах і в коридорі, далі забирали у кімнату допитів. Мені начальник поліції погрожував у камері, що прострілить коліна. Забрав у кімнату допитів і кричав на мене так, що летіла слина й очі вилазили з орбіт».
Трудове та сексуальне рабство
Жінка провела чотири місяці в цьому СІЗО, у селі Велика Білозерка, і ще два місяці в іншій в'язниці, де також відбувалося сексуальне насильство. «Там його було навіть більше», – пригадує вона.
П'ятдесятирічній жінці разом з іншими сімнадцятьма полоненими довелося рити окопи в командному пункті на другій лінії оборони російських окупантів. І не лише це: «Ми будували фортифікаційні споруди, жінок змушували прати солдатам, прибирати в будинках, які захопили офіцери, готувати».
Пані Олена, щойно їй у березні 2023 року дивом вдалося повернутися з полону додому, звернулася до правоохоронних органів із заявою. Щоправда, про злочини сексуального характеру, скоєні проти неї окупантами, жінка довго мовчала. Говорить, боялася бути не просто незрозумілою, а навіть висміяною. Тим більше, Олена встигла перевірити на собі ставлення місцевої поліції до цивільних полонених.
Стигматизація, звинувачення постраждалих
«Зараз суспільство вже більше сприймає питання сексуальних злочинів, бо війна наклала свій відбиток. Одна з причин, чому я мовчала – це ставлення правоохоронців на лінії зіткнення до цивільних, що вийшли з полону. Вони буквально сміялися нам в лице! І на мою заяву про трудове рабство вони саркастично відповіли: “Може, Вам ще УБД дати?” Як я могла говорити з ними про сексуальне насильство?»
«Коли я писала заяву в поліцію та ідентифікували трьох основних фігурантів кримінального провадження – начальника поліції, начальника СІЗО, фсбшника, який бив мене по голові пляшкою – про ці випадки я спершу мовчала, – продовжує розповідь Олена. – Тоді я тільки вийшла і не була готова про це говорити. Я перебувала у шоковому стані та глибокій депресії, в якій, чесно кажучи, перебуваю й досі».
Історія Олени не унікальна. Ставленням до гендерно-обумовленого та сексуального насильства в українському суспільстві, яке зводиться до стигматизації та звинувачення жертв, пояснюється небажання останніх говорити про ці злочини та розкривати деталі. Це значною мірою ускладнює доступ до правосуддя. Власне, упередження та гендерна нечутливість в цьому питанні притаманні і правоохоронним органам. Вони неохоче приймають заяви та часто кваліфікують сексуальне насильство за статтями «хуліганство» чи «завдання тілесних ушкоджень».
211 жінок та 118 чоловіків
Сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК), законодавчо визначено як воєнний злочин в Україні з 2014 року. Однак після повномасштабного вторгнення та початку розслідування Міжнародного кримінального суду (МКС) в Україні, СНПК, як і всі воєнні злочини, привертає все більше уваги з боку національних слідчих та прокурорів в Україні. З 24 лютого 2022 року по 1 листопада 2024 року Генеральна прокуратура зареєструвала 329 випадків сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, щодо 118 чоловіків та 211 жінок. З них 17 жертв – неповнолітні: 16 дівчат і 1 хлопець.
Дніпровська адвокатка і правозахисниця Юлія Сегеда зауважує, що хоча на сайті Офісу Генпрокурора постійно оновлюються цифри, статистика не відображає реальну картину, бо ці злочини найбільш латентні. «Люди можуть звертатися з такими заявами через 5-10 років. Багато постраждалих знаходяться на тимчасово окупованих територіях і не можуть нічого розповісти про злочини, від яких потерпають. Та й взагалі постраждалим важко розповідати про ці травмуючі події, вони неохоче діляться з кимось подробицями. Тому ми передбачаємо, що таких випадків значно більше, ніж зафіксованих прокурорами, про які нам наразі відомо», – говорить Сегеда.
В Офісі Генерального прокурора зазначають, що найбільшу кількість випадків СНПК зафіксовано у Херсонській області (105). Також є 59 випадків у Київській області, 77 у Донецькій, 38 у Харківській, 22 у Запорізькій, 8 у Чернігівській, 6 у Луганській, 10 у Миколаївській, 3 у Сумській, 1 в Автономній Республіці Крим. Ці справи включають зґвалтування, каліцтво або насильство над статевими органами, примусове оголення, погрози та спроби зґвалтування, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими особами тощо.
«Усюди, де були дислоковані російські військові»
«Після деокупації територій на сході та півдні країни говоримо про чіткий паттерн: усюди, де стояли російські військові, зафіксовано випадки СНПК, – повідомляють в Офісі Генпрокурора у відповіді на наш запит. – Станом на 01.11.2024 року в деокупованих селищах Київської, Чернігівської, Херсонської, Харківської та Миколаївської областей повідомлено про підозру 60 військовослужбовцям РФ. Скеровано до суду 28 обвинувальних актів щодо 37 осіб, п'ятьох фігурантів злочинів засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі: трьох до 12 років, двох – до 10 років та 11 років, 1 вирок щодо 1 особи наразі ще не набрав законної сили. Розкрито 88 фактів СНПК».
В національних судах розгляд поданої категорії справ відбувається заочно. Тому прокурори відштовхуються від інтересів постраждалої особи. Якщо особа готова отримати рішення національного суду, ініціюється судовий процес, оскільки пріоритетом є фіксування воєнного злочину та збір доказів за міжнародними стандартами, з можливістю подальшого їх використання в міжнародних інстанціях для притягнення найвищого керівництва РФ до кримінальної відповідальності, – повідомляють в Офісі Генпрокурора. – Щодо профілю обвинувачених – це військовослужбовці ЗС РФ, в тому числі, командири відповідних підрозділів».
Після терапії Олена подає нову скаргу
Під час реабілітації Олена познайомилась з жінками, які раніше за неї постраждали від СНПК. Після цього, вона все ж написала заяву в Генеральну прокуратуру. «До мене приїжджав прокурор, який веде цю справу, і я під відео розповідала йому в подробицях про кожен із шести епізодів насильства. Кримінальне провадження наразі порушено. Але Генпрокуратура працює довго. Мені мають призначити додаткові судмедекспертизу та психолого-психіатричну експертизу, бо коли я проходила їх перший раз, з заявою про СНПК ще не зверталася. Це експертиза після полону і термін виконання дуже важливий», – розповіла нам потерпіла.
Втім, Олена впевнена, що справедливе розслідування воєнних злочинів, зокрема СНПК, неминуче. Питання репарацій стоїть для неї особливо гостро. «Чому не можна заморожувати активи РФ та виплачувати постраждалим репарації? – питає Олена. – Через полон я втратила здоров'я. Мені потрібна реабілітація двічі на рік та кошти на неї. Я на своїй території, в себе вдома, потрапила в полон. Я все життя платила податки. З роботи мене звільнили. Я працювала архіваріусом у лікарні. Роботодавці не очікували, що я повернусь. Я подала позов до суду для поновлення трудових відносин та виплати коштів за період, який вони зазначили як за власний рахунок, а це фікція».
«Про СНПК слід говорити, – сказала Олена, розпочинаючи розмову з журналісткою видання Zlochyn. – Насправді багато наших співвітчизників постраждали від таких злочинів, але 90 відсотків, на мою думку, мовчать. Про всі інші злочини постраждалі говорять, а про СНПК мовчать. Особливо важко чоловікам. Потрібний приклад – і люди заговорять».
Цей репортаж входить до циклу публікацій про правосуддя щодо воєнних злочинів і підготовлений у партнерстві з українськими журналістами. Перша версія цієї статті була опублікована на сайтах "Zlochyn".
